c8etochek: (Default)
1908019_656609801073461_1182888322465173255_n


я дуже рада)
а Руслана передала особисто в руки Порошенку питання і вимоги Майдану - теж розумничка)
c8etochek: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] nazavzhdy at Армия снабженцев. Кто и как помогает передовой


Многие общественные инициативы, сложившиеся на Майдане, сейчас успешно занимаются помощью украинской армии и Национальной гвардии.
Таких групп десятки, сотни, а в масштабах страны – тысячи. "УП.Жизнь" выбрала несколько наиболее известных инициатив. Совместными усилиями – сотни волонтеров и тысячи жертвователей – они передали помощь на сумму более 13 миллионов гривен.


Read more... )

Блогерский фонд Diana_ledi

"Еще недавно ребята с первого блокпоста Славянска ловили рыбу и на БТРах отправляли на другие блокпосты. Потому, что кушать было нечего", – рассказывает бывший главный редактор "ЖЖ Украина" Диана Макарова о своих подопечных.

Ее блог в жж – Diana_ledi – c конца января превратился в небольшой блогерский фонд. Во время Майдана Диана с небольшой командой волонтеров снабжала сотни, стоявшие на баррикадах.



В начале марта ее друзья – те самые бойцы Самообороны, прошедшие Майдан, – записались в Нацгвардию. В течение месяца они проходили военную подготовку на полигоне в Новых Петровцах. Блогеры, узнав, что на питание одного нацгвардейца выделяется чуть больше 17 гривен, организовали подвоз продуктов. А когда нацгвардейцев отправили на Восток, начали снабжать экипировкой и отправлять передачи в Славянск.

"Мы принципиально работаем не с руководством, а с рядовыми бойцами
, – рассказывает Диана Макарова. – Наша задача обеспечить их самым необходимым – от формы до специальных приборов. Если, например, Иванову Ивану нужен оптический прицел, потому что он хорошо стреляет, то мы передает конкретно ему. По сути, мы закрываем те "дыры", до которых никогда не дотянется рука государства".

Вместе с командой Диана Макарова снабжает шесть блокпостов вокруг Славянска. Каждый блокпост охраняется нацгвардейцами, десантниками и ВВ-шниками. Активисты удовлетворяют потребности не только бывших майдановцев, но и бойцов регулярной армии.

"Мы столкнулись с тем, что наши нацгвардейцы кричат: "Мы подождем, а вы лучше передайте десантникам "кикиморы" (маскировочные костюмы – ред.). Таким образом, у нас появились новые подопечные", – рассказывает Макарова.

Десантники помогают нацгвардейцам сформировать "профессиональный" список нужд. По уставу бойцу не положены: оптический прицел, ручка управления огнем, специальные ремни, тактические фонарики и тактические перчатки. Но воевать без этих приспособлений вчерашнему мирному гражданину очень непросто. Поэтому такие потребности "закрывают" волонтеры.



В команде Дианы Макаровой восемь человек. Социальный портрет разнообразен: есть тут и студентка, и молодая мать, и семейная пара, и банкир, который после работы пакует посылки на Восток, и семейная пара, которая на своей машине объезжает все склады и оптовые магазины.

Ежедневно кто-то из волонтеров принимает заказ по телефону от передовой. "Самое сложное – найти не деньги, а товары. Военторги Киева, Харькова, Донецка выгребли, поэтому кое-что приходится заказывать через интернет в других странах", – рассказывает волонтер Ирина, бухгалтер по профессии.

В конце недели груженая машина отправляется в Славянск. За пять недель блоггерским фондом было отправлено шесть машин на сумму от 100-150 тысяч гривен каждая. Сумма пожертвований, которые волонтеры собрали в интересах армии, более 600 тысяч гривен. Отчеты о затратах публикуются в блоге.

"Мне пересылают деньги из многих стран, некоторые жертвователи сопровождают переводы письмами. Россияне часто пишут: "Простите нас",
– рассказывает Диана.

Read more... )
c8etochek: (Default)
Наконец за многие месяцы смогли вырваться с семьей отдохнуть. Да и еще туда, куда мечтали всегда. В Барселону. Это просто волшебный город и прекрасный отдых. Если хотите окунуться в атмосферу Пикассо, Гауди и Дали то вам туда. Это город который не спит и накачивает своих жителей и гостей безумно позитивной энергией. Ну это просто отступление, об этом расскажу потом. В общем отдых заканчивается и мы приезжаем в аэропорт и ждем возле гейта начала посадки. И тут я замечаю тусующую чуть поодаль с двумя детьми парочку. Присмотрелся и как думаете кто? Да, да, да он самый главный коммунист Украины, плачущий и стенающий на всех эфирах о тяжелой судьбе народа, Петр Николаевич Симоненко. И при чем полетел он почему-то не на озеро Байкал, а в такую ненавистную всеми коммунистами буржуазную Европу. Я стал сразу же искать повода что-то сказать нелицеприятное этому человеку. Жена и старшая дочь начали упрашивать этого не делать. Но у меня нервы слабые и европеец пока из меня никакой. Да и с толерантностью проблемы, поэтому мне этот момент представился уже в самолете. Надо сказать что Петя товарищ бывалый и поэтому он все время держался так что не разу не пересекся с толпой народа ждущего рейс на Киев. Да и шел там он через обычный зал вместе со всеми. В общем проходя мимо я в меру толерантно спросил Петра Николаевича: «Скажите а вам не стыдно это в Европу летать? Могли же полетать в Амурскую область, ан нет все же в Испанию понесло Вас». Симоненко выдавил нечто подобное улыбки и попытался сказать что я не правильно понимаю. И тут подскочила его жена Оксана, которая заистерила что как я смею так говорить им. Симоненко решил ее успокоить но у него это слабо получалось. Я же всего сказал в ответ «Смею, потому что вы предатели и торговцы собственной Родиной». Дальше не хотелось раздувать скандал в самолете и поэтому мы просто прошли к нашим местам. Знаете что самое противное, это дамочка протестовала так не против того что я сказал что-то нелицеприятное ее мужу, а потому что она таким образом защищала тот образ жизни, который создал для нее этот человек, занимающийся всю жизнь политической проституцией и казнокрадством.
Я хотел уже в Киеве рассказать Петру Николаевичу о том как я понимаю, но он удачно воспользовался услугами ЗОД (Зал Официальных Делегаций) и скрылся от людей воспользовавшись выходом для избранных. Так вот ФБ такая сеть, что кто-то из помощников и приближённых этого существа обязательно прочтет этот пост, поэтому я передаю то что хотел сказать Петру Николаевичу. «Я пережил три войны. автомобильную катастрофу, пережил крушение вертолета, пережил беженство, дефолт, развод, кучу начальников, три революции, идиотов во власти, еще более сложное мирное время, а Вы попытались мне сказать что я не так понимаю что-то. Да вы банальный вор и лжец, который рассказывает сказки про олигархов, а сам накупает тележку товаров только а дюти фри. И кто вы после этого? Валите нахер в свой таможенный союз. Ведь народ вы туда посылаете отдыхать, а денежки в Барселоне любите потратить. Вместе со своей ДУСЕЙ-АГРЕГАТОМ».

Бачо Корчилава

продовження...

Даже врать надо уметь Петр Николаевич!
Тут началась интересная канитель по поводу поста про Петра Николаевича Симоненка и его посещения Барселоны. Петр Николаевич видимо подумав со своими пиарщиками решил дезавурировать негатив который был получен им в результате поста написанного мной, фактически ответил на официальном сайте КПУ, завив что был в Португалии и Испании, где «встречался без галстуков» с представителями левых и рабочих партий, от которых требовал помощи в урегулировании ситуации на Востоке Украины.
Так вот теперь Петр Николаевич я задам вам несколько вопросов, а сеть надеюсь донесет Вам их и вы еще что-то выдумаете со своими пиарщиками.
1. Знаете ли Вы что все главные офисы политических партий Испании расположены не в Барселоне а в Мадриде?
2. Знает ли Вы что расстояние от Мадрида до Барселоны составляет 621 км?
3. А от Мадрида до Лиссабона (где расположены все главные партии Португалии) 625 км?
4. А расстояние от ближайшей точки на границе Португалии и Испании до Барселоны 884 км?
5. А от Лиссабона до Барселоны вообще 1247 км?
А теперь внимание главный вопрос – зачем же вы так мучали жену и детей расстояниями. Может расскажете что ездили автостопом, что бы не тратить средства, а сэкономленные деньги направить на помощь рабочих и трудящихся? И еще скажите кого из политических лидеров Испании вы видели в Барсе?
P.S. Можете конечно попробовать опять рассказать что я что-то не понимаю, но ваша лживость не продуманна и примитивна. В век цифровых технологий вы продолжаете уповать на необразованность и незнание людей и пытаетесь и дальше им врать! А пиарщикам и советникам передайте, что придумывая легенду надо думать головой и включать логику.
сама информашка на сайте КПУ
http://www.kpu.ua/petr-simonenko-progressivnaya-evropa-podderzhivaet-kompartiyu-ukrainy-i-nashu-programmu-preodoleniya-ukrainskogo-krizisa/
А если удалят то у меня есть скрин-шот

і ще продовження від дочки Бачо Корчилава

Я не поленилась и пообщалась с коммунистической партией Португалии (Partido Comunista Portugues), которая входит в самую крупную демократическую коалицию страны. Так вот, по их словам, Симоненко НЕ был в Португалии. Они получали информацию о его пребывании в Европе, но к ним он так и НЕ доехал. Среди коммунистов Испании не нашлось англоговорящих, но, думаю, ту би кантиньюд.


я думаю в підлості та брехливості компартії ніхто не сумнівається, але хай буде для історії..
c8etochek: (Default)
"10371510_657430167671149_5482912873751937213_n
Роман Гурик. Гарний і навіки 19-річний юнак з Івано-Франківська. На його сторінці ВКонтакті залишився статус:
"зараз або ніколи. всі на грушевського. на смерть."
Про останні хвилини життя Романа 21 лютого у тій же мережі написала лікар швидкої Варвара Шпиц:

"Моя смена 20.02.2014 началась с этого вызова. Обьявили о боевых действиях на Майдане и срочную мобилизацию туда КСП. Подле ели колонной в 4 машины на Майдан по ул. Михайловской. Выстрелы и черный дым. К каретам бежали работники КК и помогающие митингующие. В каждую машину скорой молниеносно "вгрузили" окровавленых пострадавших. На обьяснения небыло времени.
Секундный осмотр. Дыхание. Пульс. Зрачок. Давление. Капельница. Воздуховод. Сирена. Погнали! Минута, как час. Влетели на пропускник БСМП. Там готовая команда приемника перехватывает пациента. На все про все секунда. Несколько дежурных вопросов. Сквозь толпу волонтеров, родственников, медперсонала и врачей забегаем в Противошоковую Палату, где яблоку негде упасть: несколько каталок с раздетыми, зажгутованными и кровавыми пациентами, врачи приемника. Пациента приняли. Фух, сдали. Живой.
И снова на Майдан.......
Это было в 10:40 утра. В 17:00 на пути в цент диспетчер сообщила о досуточной смерти. Парень умер.

По документу в его рюкзаке определили, что зовут его Гурик Роман. На внешность лет 25. Татуировки на теле. Рюкзачок с кедами и обертками от конфет. А на голове 10 на 7 см дыра с осколками черепа, опалеными волосами и кожей вокруг, ткань мозга. Диагноз: огнестрельное ранение в голову, открытая проникающая черепно-мозговая травма.
Пока я удерживала его руку, чтоб поставить капельницу, он безсознательно, рефлекторно, инстинктивно (тк он в коме вследствие тяжелой травмы) сжал мои пальцы в своей ладони. Я никогда не забуду этой, своего рода ,попытки удержаться за жизнь. Никогда не забуду этого последнего рукопожатия.
Красный Крест и митингующие, которые задвигали Рому на носилках в нашу КСП напутственно кричали ему "Держись, пацан! Героям Слава!!!".
Наше правительство не стоит этих ребят, наших ГЕРОЕВ. Героям слава! Роме слава! Посмертно..."

(дякуємо Olga Gorbenko!)

Відео, на 4.20-4, 28 виносять пораненого Романа, він був тоді в комі:
https://www.youtube.com/watch?v=0YUDbQ-4r6w
c8etochek: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] atanoissapa at Мій євромайдан. Друге пришестя
Вдруге ми вирішили їхати на Євромайдан після того, як посадили Валєру. Не буду повторюватись, цю історію ви можете прочитати ТУТ (якщо ще не зробили це в Фєйсбукє).
До пізнього вечора ми чекали на вирок суду, постійно оновлюючи стрічки новин. Найгірші прогнози виявились реальністю - Валєру посадили на 2 місяці. Тому зранку ми купили квитки і знову поїхали в Київ.

щось таке )
c8etochek: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] nazavzhdy at Американський конгресмен вимагає від України припинити обслуговування російських балістичних ракет
Не лише прості українці, але вже і в США помітили, що український уряд вимагає дій від світової спільноти проти російської агресії, в той час як сам не робить елементарних речей для протидії Кремлю.

Майк Роджерс, член Конгресу, вносить законопроект, згідно з яким намагається домогтися, щоб українське КБ "Південне" нарешті зупинило обслуговування російських стратегічних ракет РС-20, про це повідомляє видання The Daily Beast.

Майк Роджерс, голова підкомітету з ядерної зброї, збирається внести поправку в проект бюджету Пентагону, згідно з якою президент США повинен буде добитися від України припинити співпрацю з РФ з питань обслуговування ракет.

Read more... )
c8etochek: (Default)
завантаження

Украина 1918
Польша 1920
Китай 1929
Япония 1938
польша 1939
Финляндия 1939
Япония 1945
Китай 1946
Северная Корея 1950
Китай 1950
Венгрия 1956
Лаос 1960
Вьетнам 1961
Алжир 1962
Египет (Объединенная Арабская Республика) 1962
Йемен 1962
Сирия 1967
Чехословакия 1968
Китая 1969
Камбоджа 1970
Бангладеш 1972
Анголе 1975
Эфиопия 1977
Ливане 1982
Афганистан 1979
Азербайджан 1988
Грузия 1991
Приднестровье 1992
Грузия 1992
Таджикистан 1992
Южная Осетия и Ингушетия 1992
Чечня 1994
Дагестан 1994
Чечня 1999
Дагестан 1999
Грузия 2008
Украина 2014
c8etochek: (Default)
Коли вже комуністів заборонять і вишлють всіх в
Таганрог????!!!



УПД: "Турчинов заявил, что попросит рассмотреть вопрос относительно запрета КПУ как причастной к сепаратистской деятельности."

Дякую Турчинову, швидше б...
c8etochek: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] lluvia_ol at Сергій Байдовський
37035_292545027581016_4571120789114172418_n

"Нація, яка не готова посилати синів на смерть, не виживе..." - одна з останніх цитат, розміщенних на сторінці Сергія Байдовського.

Сьогодні на фасаді приміщення Філії "Магістральні нафтопроводи "Дружба" ПАТ "Укртранснафта" встановлено меморіальну табличку працівнику підприємства Сергію Байдовському, який загинув 20 лютого на Майдані у Києві.

Ми завжди повинні пам’ятати про наших героїв, і усі разом боротися за збереження незалежності України.

Героям Слава!

джерело: Taras Batenko

c8etochek: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] ludmilapsyholog at Про братскую любовь
Когда вчера я прочла про то, что украинским биатлонисткам зрители-россияне кричали во время забега "Упади! Промахнись!" я сначала не поверила. Ну, как-то это уж совсем за гранью.

А потом написала пост о людях Майдана, получила на него больше тысячи агрессивных комментов и поняла, что у меня очень оторванное от жизни представление о том, где грань у переживающих имперский батхерт сограждан.

Когда люди, только позавчера призывавшие Януковича "проявить жесткость", "раздать оружие Беркуту", "закатать их в асфальт!", утопить протест в крови, сегодня лицемерно вопят про "стоили ли загубленные жизни" и "кто воскресит мертвых". Мертвых, чьей смерти они так страстно желали. Мертвых, которых было бы в сотни раз больше, если б все вышло по их призыву.

Когда люди, обильно употребляющие слова "хохляндия", "жидовье", "пиндосы" и "чурки", патетически восклицают "как можно радоваться победе фашизма!".

Когда люди, вот только что открыто обсуждавшие ввод в соседнее государство танков, разделение его территории и аннексию, вопрошают: вы что, не понимаете, что вас использовали, подмяли и поделили?

Когда Украине с кликушеским упоением предрекают кровь, войну, резню, нищету, голод, смакуя каждый малейший признак надвигающейся беды, десятки, сотни раз с мстительным упоением повторяя одни и те же доводы в пользу грядущего апокалипсиса в одной отдельно взятой стране.

Я перестаю понимать, есть ли вообще эта грань.
Есть ли вообще хоть что-то, чего в своем постимперском батхерте не способны пожелать украинцам "русские братья".

Знаете, на что похоже?
Мне приходилось работать с женщинами, оказавшимися в ситуации длительного семейного насилия, эмоционального и физического. Конечно, они еще до обращения к психологу в какие-то моменты порывались уйти от насильника.  И рассказывали мне, что было. Так что этот монолог я знаю наизусть, со всеми вариациями, и именно он сейчас звучит, один в один:
"Ты что о себе возомнила, сука?! Я тебя любил. Я тебя кормил. А ты, тварь неблагодарная, ссссука, шваль, ну ничего, ты еще будешь кровью харкать, мразь, ты еще на коленях приползешь, ты еще узнаешь!..
Ты думаешь, я не понимаю? Думаешь, не знаю, кто тебя надоумил? У тебя своих-то нет мозгов, курица, дебилка, я знаааааю, откуда эта дурь у тебя...  наслушалась...
Думаешь, ты кому-то нужна?! Да кому ты нужна, дешевка, дрянь, да на что ты сама-то способна, да об тебя все ноги вытирать будут, уууууу сссука!.."

В этом месте самое время воскликнуть патетически со слезой в голосе: нет, ну почему они нас так НЕ ЛЮБЯТ? Почему не хотят быть с Россией? Почему говорят: "кто не прыгает, тот москаль"? Ведь мы БРАТСКИЕ НАРОДЫ.
Ведь мы, сссука, братья, тварь, ты еще кровью умоешься, гадина!..

post

May. 6th, 2014 02:54 pm
c8etochek: (Default)
второй куплет нашего гимна.. для тех, кто не знает

Originally posted by [livejournal.com profile] andreistp at post
c8etochek: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] napaki at Что в действительности произошло в Одессе вчера...
столкновения в одессе-71

Вчера Одесса попала во все новостные ленты. К сожалению, повод для этого был совсем не радостным: порядка сорока погибших и несколько сотен раненых. Так получилось, что я застал эти события с самого начала и практически до самого конца. Начал писать о них еще вчера, но понял, что до утра точно не справлюсь, так как слишком много фотографий, поэтому лег спать и сегодня утром все закончил. Дальше будет много текста и еще больше фото. Фотографий тел не будет, кто хочет экстрима, может зайти на любой новостной сайт.

Вначале немного предыстории для тех, кто живет не в Одессе и не в курсе событий, происходивших здесь ранее. В Одессе до вчерашнего дня существовало два лагера, условно их можно назвать «проукраинским» и «пророссийским». Оба лагера проводили митинги, сборы, марши по городу, которые заканчивались максимум локальными стычками и небольшими драками. Никаких серьезных столкновений до этого в Одессе не было и 1-го мая пророссийские сторонники провели в городе марш, которому никто не мешал. Пророссийские активисты также основали постоянный лагерь на одной из городских площадей, Куликовом поле, который служил «плацдармом» для их сборов. Кстати, буквально за день-два до вчерашних событий, в их рядах произошел раскол и часть людей из этого лагеря переехала в совсем другую часть города. Сейчас высказываются мнения, что раскол был спровоцирован именно подготовкой части активистов Куликова поля к вчерашним событиям.

С предысторией заканчиваем, переходим к вчерашним событиям. Вчера в Одессе должны были играть футбольные клубы Металлист (Харьков) и Черноморец (Одесса). Фанаты данных футбольных клубов анонсировали марш «За единство Украины», который должен был пройти по улицам города, после чего завершиться на стадионе Черноморец. Марш был назначен на три часа на Соборной площади (Соборка). Так как мне всегда интересно фотографировать подобные события, где-то в половину третьего я выдвинулся в сторону Соборки. До нее я не дошел, так как на углу Жуковского и Александровского проспекта наткнулся на группу вооруженных людей.

Для того, чтобы была понятна география происходивших событий, немного гуглокарт:

karta

Очень много фотографий )



П.С. Зашел на почту, несколько сотен комментариев. Читать и тем более отвечать на весь тот бред, который сейчас несется с обеих сторон, нет ни времени, ни желания. Погибли люди, в Одессе траур. Комментарии закрыты.
c8etochek: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] smijana at Олекса Тихий з хутора Їжівка
Lesya Porut

5 травня 1984 року у пермській тюремній лікарні помер Олекса Іванович Тихий.

‎"Я — українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я — громадянин світу не як безбатченко-космополіт, а як українець. Я — клітина вічно живого українського народу. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний."27 січня 1927 року на хуторі Їжівка, що біля м. Дружківки на Донеччині, народився Олекса Іванович Тихий - дисидент, патріот України і правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи. Послідовний і безкомпромісний борець з русифікацією України.Згадує Василь Овсієнко:Ще кілька літ – і увірветься вיязь.Колючий дріт увійде в сни діточі.І всі назнаменовання пророчіЗахочуть окошитися на нас. Василь Стус. Здається, в'язь колючого дроту, яка туго єднала цілі покоління українців, урвалася. Дай, Боже, назавше. Але не всі знають – а хто й не хоче знати, – чиїми і якими надзусиллями розривався той колючий дріт. І що не були ті люди “залізні, із пластику, шкла і бетону”, як писав Василь Стус, а зліплені вони були з такого самого тіста, що й кожен з нас. Що їм так само боліло і мерзло тіло, як болить і мерзне кожному, їм так само хотілося поживи, тепла і ласки, як кожному з нас. І не гартував Господь тих людей в огненній печі – вийшли вони з тієї ж життєвої дійсности, що й усі ми. Що не вродилися вони героями, як тепер їх намагаються зобразити і тим ніби пояснити власну неучасть у не таких давніх подіях. Одним вони вирізнялися з-поміж "простих совєтських людей": поводилися нормально, згідно з приписами християнського морального в­чення і згідно з національними традиціями. Та коли величезна більшість українців похилилася і призвичаїлася до ненормальної поведінки, то життя нормальних людей на такому тлі справді здається подвигом.Таким подвижником українського духу був Олекса Тихий. Він загинув у Пермській тюрмі 5 травня 1984 року на 58-му році життя. Перед цим карався в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36, що в селищі Кучино Чусовського району Пермської области, на Уралі, де мені довелося провести з ним в одній камері кілька місяців. Україна пам'ятає перепоховання 19 листопада 1989 року трьох загиблих у неволі в середині 80-х років політв'язнів-правозахисників Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Той небачений від часів перепоховання Тараса Шевченка велелюдний похорон став одним із найзначніших щаблів на шляху нашого поступу до незалежности. Здивовані перехожі питали: кого ховають? Ховали "особливо небезпечних державних зло­чинців", "рецидивістів". За що ж їм така шана? Про Стуса вже дещо чули, про Литвина й Тихого – менше, але однакову їм віддавали шану, бо міра жертовності кожного була однакова – життя.Ті "назнаменовання пророчі", на яких нині намагаємося будувати нашу Україну, – вони справді окошилися на окремих особистостях. На них, як на залізних стовпах, трималося – і не обрушилося! – наше духовне небо, навіть у найчорніші часи нищення нас як народу. І стояли ті стовпи по всій Україні. Ушановуючи донеччанина Олексу Тихого, згадаймо його краян – інтелектуалів і громадян, які зробили б честь будь-якій нації: Миколу Руденка, Надію та Івана Світличних, Василя Стуса, Івана Дзюбу. До честі донеччан – вони виявлялися особливо стійкими в обороні української правди перед цілим сонмищем брехунів, лицемірів і лакуз – усім ідеологічним апаратом Імперії Зла. Ось уривки зі статті Олекси Тихого "Думки про рідний Донець­кий край", написаної наприкінці 1972 року. (Опублікована моїми та Анатолія Лазоренка стараннями в ж. “Донбас, ч. 1, 1991 р., с. 136 – 158). О. Тихий надіслав був її тодішньому Голові Президії Верховної Ради Української РСР І.С. Грушецькому."Я уродженець і мешканець Донеччини. Маю 46 літ від народження. Вчився у радянських школах, закінчив філософський фа­культет Московського університету ім. Ломоносова. Працював у школі, сидів у тюрмах і таборах, працював на заводі. Зараз працюю слюсарем-монтажником 4-го розряду.Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина, що сенс життя у творенні добра людям, у піднесенні матеріального і культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадянській відповідальності за все, що твориться за мого життя.Хто я? Для чого я? Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них.Сьогодні думаю:1. Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити і споживати матеріальні блага. Я – громадянин світу, не як безбатченко-космополіт, а як українець. Я – клітина вічно живого українського на­роду. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний. (...)Люблю свою Донеччину, її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трудівників землі, заводів, фабрик, шахт.Любив завжди, люблю сьогодні, як мені здасться, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови (...) А що не маю хисту, таланту, щоб ще більше прославити її, – то не моя вина і, сподіваюся, то мені буде вибачено.2. Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів.3. Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюсь ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за долю німих, забитих земляків своїх – донбасівців, за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє.Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині.Не біда, а вина кожного інтеліґента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки натоптуванням черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.І чи не злочином годилось би кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелекту­альним геноцидом. (...)Я – інтернаціоналіст за переконанням, зичу свободи, національної незалежності, матеріального та культурного розвитку в'єтнамському, індійському, арабському народам, народам Африки, Азії, Америки та всім іншим. На земній кулі не повинно бути голодних, колоніальних, відсталих та малих народів. Хай кожний народ живе на своїй землі, хай творить у міру своїх можливостей культуру та науку і ділиться своїми здобутками з усіма народами світу. Хочу, щоб і український народ, зокрема, його частка – донбасівці – вносив свою лепту в скарбницю світової культури". (С. 141 - 142).Це, нагадую, написане в 1972 році, коли сусловська пропаганда проголошувала національне питання вирішеним в СССР повністю й остаточно – і водночас андроповська банда чинила черговий по­гром української інтелігенції.Олекса Тихий встиг зафіксувати на папері лише дрібку з того, що передумав. Окрім названої, збереглися статті "Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області" (2 січня 1972 р.), "Вільний час трудящих" (15 квітня 1974 р.). (Опубліковані в брошурі Олексій Тихий. Роздуми. Збірник статей, документів, спогадів. Упорядкував О. Зінкевич. Українське видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка, Балтимор – Торонто, 1982, 80 с.), "Сільські проблеми" (1974). Укладав він “Словник невідповідних нормам української літературної норми слів (чужі слова, спотворені слова, кальки і т.п.)”. У мене на руках є 63 сторінки машинопису, з літерою “м” включно. О. Тихий подає слово-покруч, у другій колонці – правильне слово, у третій – джерело, з якого воно прийшло. А найбільша праця Олекси Тихого – збірка висловлювань видатних людей про значення мови "Мова народу. Народ" на 303 сторінки щільного машинопису. Він цитує біля 450 авторів. Ця праця була задумана як посібник для вчителів. 1976 року автор відвіз один її примірник в Інститут філософії та вручив професорові Володимиру Юхимовичу Євдокименку – відомому "борцеві з українським буржуаз­ним націоналізмом". (Див. книгу: В.Ю. Євдокименко. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму. Видання 2-е, виправлене і доповнене. К.: Наукова думка, 1968. 294 с.). Другий – не менш відомому "борцеві" на ниві стукацтва професорові Донецького університету Іллі Ісаковичу Стебуну (Кацнельсонові). Результатом був негайний донос останнього в КГБ та обвинувальні свідчення його та викладачки Л.О.Бахаєвої на суді 1977 року, що “Тихий на кафедрі в їх присутності висловлював … злісні наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад”. А от відділ національних відносин Інституту філософії АН УРСР рекомендував книжку видавництву “Радянська школа”. Щоправда, сталося це за півтора місяця до арешту автора, то її звідти передали в КГБ. Ця книжка ой якою доречною була б нинішньому вчителеві, бо мовна ситуація принаймні на Донеччині не покращилася. А ще Олекса Тихий перекладав з польської “Українські ночі, або Родовід генія” Єжи Єнджеєвича. Ця книжка про Т.Шевченка в нас вийшла аж за незалежности. Людина колосальної інтелектуальної потенції і видатного педагогічного хисту, Олекса Тихий за умов колоніяльного режиму не міг стати великим педагогом і вченим, бо замість кафедри мав каторгу. Не став він і державним діячем, бо "в нашім краю, Богу милім", ворог старанно пильнував, щоб з-поміж нас не виростали провідники нації, які могли б вивести свій народ "на ясні зорі, на тихі води". Однак Олекса Тихий збувся як людина, як українець, якому віддаватимуть шану й ті, що житимуть після нас, бо підуть вони у мандрівку століть з його духа печаттю (І.Франко). Читати далі: http://archive.khpg.org/index.php?id=1121787025&w=%F2%E8%F5%E8%E99‎

"Я — українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я — громадянин світу не як безбатченко-космополіт, а як українець. Я — клітина вічно живого українського народу. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний."

27 січня 1927 року на хуторі Їжівка, що біля м. Дружківки на Донеччині, народився Олекса Іванович Тихий - дисидент, патріот України і правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи. Послідовний і безкомпромісний борець з русифікацією України.

Згадує Василь Овсієнко:

Ще кілька літ – і увірветься вיязь.Колючий дріт увійде в сни діточі.
І всі назнаменовання пророчі
Захочуть окошитися на нас.
Василь Стус.

Здається, в'язь колючого дроту, яка туго єднала цілі покоління українців, урвалася. Дай, Боже, назавше. Але не всі знають – а хто й не хоче знати, – чиїми і якими надзусиллями розривався той колючий дріт. І що не були ті люди “залізні, із пластику, шкла і бетону”, як писав Василь Стус, а зліплені вони були з такого самого тіста, що й кожен з нас. Що їм так само боліло і мерзло тіло, як болить і мерзне кожному, їм так само хотілося поживи, тепла і ласки, як кожному з нас. І не гартував Господь тих людей в огненній печі – вийшли вони з тієї ж життєвої дійсности, що й усі ми. Що не вродилися вони героями, як тепер їх намагаються зобразити і тим ніби пояснити власну неучасть у не таких давніх подіях. Одним вони вирізнялися з-поміж "простих совєтських людей": поводилися нормально, згідно з приписами християнського морального в­чення і згідно з національними традиціями. Та коли величезна більшість українців похилилася і призвичаїлася до ненормальної поведінки, то життя нормальних людей на такому тлі справді здається подвигом.

Таким подвижником українського духу був Олекса Тихий. Він загинув у Пермській тюрмі 5 травня 1984 року на 58-му році життя. Перед цим карався в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36, що в селищі Кучино Чусовського району Пермської области, на Уралі, де мені довелося провести з ним в одній камері кілька місяців.

Україна пам'ятає перепоховання 19 листопада 1989 року трьох загиблих у неволі в середині 80-х років політв'язнів-правозахисників Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Той небачений від часів перепоховання Тараса Шевченка велелюдний похорон став одним із найзначніших щаблів на шляху нашого поступу до незалежности. Здивовані перехожі питали: кого ховають? Ховали "особливо небезпечних державних зло­чинців", "рецидивістів". За що ж їм така шана? Про Стуса вже дещо чули, про Литвина й Тихого – менше, але однакову їм віддавали шану, бо міра жертовності кожного була однакова – життя.

Ті "назнаменовання пророчі", на яких нині намагаємося будувати нашу Україну, – вони справді окошилися на окремих особистостях. На них, як на залізних стовпах, трималося – і не обрушилося! – наше духовне небо, навіть у найчорніші часи нищення нас як народу. І стояли ті стовпи по всій Україні. Ушановуючи донеччанина Олексу Тихого, згадаймо його краян – інтелектуалів і громадян, які зробили б честь будь-якій нації: Миколу Руденка, Надію та Івана Світличних, Василя Стуса, Івана Дзюбу. До честі донеччан – вони виявлялися особливо стійкими в обороні української правди перед цілим сонмищем брехунів, лицемірів і лакуз – усім ідеологічним апаратом Імперії Зла.

Ось уривки зі статті Олекси Тихого "Думки про рідний Донець­кий край", написаної наприкінці 1972 року. (Опублікована моїми та Анатолія Лазоренка стараннями в ж. “Донбас, ч. 1, 1991 р., с. 136 – 158). О. Тихий надіслав був її тодішньому Голові Президії Верховної Ради Української РСР І.С. Грушецькому.

"Я уродженець і мешканець Донеччини. Маю 46 літ від народження. Вчився у радянських школах, закінчив філософський фа­культет Московського університету ім. Ломоносова. Працював у школі, сидів у тюрмах і таборах, працював на заводі. Зараз працюю слюсарем-монтажником 4-го розряду.

Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина, що сенс життя у творенні добра людям, у піднесенні матеріального і культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадянській відповідальності за все, що твориться за мого життя.

Хто я? Для чого я? Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них.

Сьогодні думаю:

1. Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити і споживати матеріальні блага. Я – громадянин світу, не як безбатченко-космополіт, а як українець. Я – клітина вічно живого українського на­роду. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний. (...)

Люблю свою Донеччину, її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трудівників землі, заводів, фабрик, шахт.

Любив завжди, люблю сьогодні, як мені здасться, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови (...) А що не маю хисту, таланту, щоб ще більше прославити її, – то не моя вина і, сподіваюся, то мені буде вибачено.

2. Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів.

3. Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюсь ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за долю німих, забитих земляків своїх – донбасівців, за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє.

Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині.

Не біда, а вина кожного інтеліґента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки натоптуванням черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.

І чи не злочином годилось би кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелекту­альним геноцидом. (...)

Я – інтернаціоналіст за переконанням, зичу свободи, національної незалежності, матеріального та культурного розвитку в'єтнамському, індійському, арабському народам, народам Африки, Азії, Америки та всім іншим. На земній кулі не повинно бути голодних, колоніальних, відсталих та малих народів. Хай кожний народ живе на своїй землі, хай творить у міру своїх можливостей культуру та науку і ділиться своїми здобутками з усіма народами світу. Хочу, щоб і український народ, зокрема, його частка – донбасівці – вносив свою лепту в скарбницю світової культури". (С. 141 - 142).

Це, нагадую, написане в 1972 році, коли сусловська пропаганда проголошувала національне питання вирішеним в СССР повністю й остаточно – і водночас андроповська банда чинила черговий по­гром української інтелігенції.

Read more... )

c8etochek: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] druzei at В Днепропетровске прошел антивоенный антипутинский митинг
В Днепропетровске прошел антивоенный антипутинский митинг. Пришло очень много горожан.
На митинге встретил женщину:


На карточке, которую она держит в руке ее сын, вернувшийся из Афганистана с ранением, и умерший после продолжительной болезни и ран. Женщина плакала и говорила, что у нее есть второй сын призывного возраста и она не хочет его гибели. Говорила о том, как обидели чинуши-крючковерты, отказавшись признать смерть сына такой, что наступила в следствии полученных на чужой войне ран. Она говорила и плакала. А я стоял и слушал.

Больше мне об этом митинге нечего написать.
c8etochek: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] adjedan at Россиянин написал стихи
Ох, не зря раскричались вороны!
Знать, предчувствуют падаль они.
Покидаем опять свои схроны. -
Наступают горячие дни.
.
Ждёт нас скоро кровавая жатва.
Будь что будет, и Бог нам судья!
Свята наша единая клятва:
Бить проклятых, себя не щадя.
.
Мы – солдаты Степана Бандеры.
Что фашисты нам, что москали...
Ничего нет сильней нашей веры
И любимей родимой земли.
.
Мы идём на врагов, смерти в жерло.
Пусть погибнем за рiдну свою.
Україна, вона ще не вмерла.
I до зустрiчi, друзi, в раю!

Обычный сельский учитель из Орловской губернии. Александр Бывшев, 42 года.

Он старался понять, что чувствовали воины УПА, когда на их землю вступило НКВД,
и что сегодня должны чувствовать украинцы на грани этого вторжения?

June 2014

S M T W T F S
1 2 3 4 5 6 7
8 9 1011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 21st, 2017 12:42 am
Powered by Dreamwidth Studios